Валентин Чучук понад 30 років працює у медицині. Після початку повномасштабного вторгнення чоловік майже три місяці провів в окупації у рідному селі Стрілеча на Харківщині, а потім разом із родиною виїхав через росію та кілька європейських країн. Попри можливість залишитися за кордоном, він повернувся в Україну і сьогодні допомагає цивільним та ветеранам проходити реабілітацію в Івано-Франківську.
До 2022 року Чучук працював медичним братом у Харківській обласній психіатричній лікарні у Стрілечій. Село розташоване неподалік українсько-російського кордону. Після початку вторгнення медики продовжили працювати, хоча в лікарні поступово зникли світло, вода та газ.
«Ми не могли кинути пацієнтів. Холоднеча така була — ну, лютий місяць, нуль градусів у відділеннях. І їсти не було чого їм», – згадує Валентин.
Працівникам доводилося самостійно шукати способи забезпечити людей їжею та теплом. Спочатку готували вдома, поки ще був газ, а згодом використовували вогнища. Пацієнтів не залишали навіть тоді, коли ситуація навколо ставала дедалі небезпечнішою.
Майже три місяці Валентин разом із родиною перебував в окупації. Російські військові приходили до його будинку з обшуками, перевіряли приміщення та шукали зброю й українських військових. Для родини залишатися там ставало дедалі небезпечніше.
Виїхати безпосередньо на підконтрольну Україні територію не було можливості, тому Валентин, його дружина та мати вирушили через росію. На російському кордоні чоловіка затримали майже на вісім годин.
Після цього родина проїхала через Латвію, Литву, Польщу та Словаччину, а в Україну повернулася через Закарпаття.
«Багато людей залишилися. А ми вирішили повернутися сюди. І я жодного разу не жалкую, що повернувся», – каже Валентин.
У липні 2022 року він приїхав до Івано-Франківська. Спочатку чоловік сподівався повернутися додому, однак згодом дізнався, що будинок, який він разом із родиною будував майже п’ять років, був зруйнований.
В Івано-Франківську Валентин продовжив працювати за фахом. Спочатку долучився до команди Прикарпатського обласного клінічного центру психічного здоров’я, а згодом почав працювати у Центрі фізичної та реабілітаційної медицини Івано-Франківської обласної клінічної лікарні.
Реабілітаційна медицина стала для нього новим професійним напрямом. Щоб працювати з пацієнтами після важких травм, ампутацій та інших наслідків війни, медбрат проходив навчання, курси й тренінги та переймав досвід українських і закордонних фахівців.
Сьогодні його робочі обов’язки охоплюють не лише медичні процедури. Валентин допомагає людям із порушеннями опорно-рухового апарату, проводить необхідні маніпуляції, стежить за станом пацієнтів, але особливе значення надає спілкуванню.
На його переконання, під час тривалої реабілітації людині потрібна не лише фізична допомога. Важливо також підтримати її морально, заспокоїти та знайти правильні слова. Особливо це стосується ветеранів та їхніх родин, життя яких після важких поранень змінюється повністю.
«Дуже часто більше підтримки потребують родичі, ніж самі пацієнти», – зазначає Валентин.
Він також наголошує, що допомога не повинна перетворюватися на надмірну опіку. Якщо людина пересувається на кріслі колісному, спочатку варто запитати, чи потрібна їй допомога, а не робити це автоматично.
Для Валентина Івано-Франківськ поступово став новим домом. Попри втрату власного житла та пережиті місяці окупації, він продовжує працювати за професією і допомагати людям, які відновлюються після наслідків війни.
