“Європейська солідарність” роками будувала свій бренд на трьох фундаментальних китах: патріотизмі, безкомпромісному євроінтеграційному курсі та захисті державних інституцій. Проте за гучними гаслами й послідовною риторикою дедалі чіткіше вимальовується глибокий розрив між декларованими цінностями та реальним політичним порядку денним. Коли політична стратегія починає зводитися до персонального захисту лідера, а голосування в сесійній залі суперечать власниій програмі, у виборців виникають цілком логічні запитання. Далі – про десять головних епізодів, де партія Петра Порошенка розминулася з власними принципами.
“Зальот” із Гончаренком
Український політикум давно звик до несподіваних поворотів, але вихід Олексія Гончаренка з власною «формулою миру» застав зненацька навіть досвідчених спостерігачів. Замість того, щоб спиратися на узгоджену позицію держави, консультації із міжнародними партнерами чи офіційну дипломатію, нардеп від «Європейської солідарності» вирішив діяти на власний розсуд — і за один ефір запропонував концепцію, яку в суспільстві миттєво охрестили завуальованою капітуляцією.
У своїй публічній пропозиції Гончаренко спробував зобразити компромісний шлях через серію локальних угод: гарантії безпечного судноплавства у Чорному морі, захист енергетичної інфраструктури та припинення обстрілів цивільних об’єктів. Зовні це виглядало як прагматична поетапність — від простого до складного. Проте реальність виявилася значно суворішою: Москва роками використовує подібні павзи виключно для перегрупування, затягування часу та чергових маніпуляцій, не надаючи жодних реальних гарантій дотримання домовленостей.
Але саме тут починається найцікавіше. Бо між красивою схемою на папері та реальною дипломатією лежить прірва завширшки з усю українську історію відносин із Кремлем. Москва неодноразово демонструвала, що використовує переговори не для пошуку компромісів, а й для затягування часу, перегрупування сил і нав’язування власних умов. Тому головне запитання до будь-якого мирного плану — не те, наскільки привабливо він звучить у телевізійній студії, а те, хто забезпечуватиме його виконання, якою буде ціна порушення домовленостей і що станеться, коли Росія вирішить, що їй більше не вигодно їх дотримуватися.
Кульмінацією історії стала блискавична реакція самої «Європейської солідарності». Вже 5 жовтня 2026 року партія офіційно оголосила про розрив з Гончаренком, пославшись на принципові «ідеологічні розбіжності». Такий крок виглядав радше спробою терміново перерізати політичний кабель, аніж давнім переконанням. Адже протягом багатьох років Гончаренко залишався одним із найактивніших і найвидиміших облич табору Петра Порошенка, регулярно виступав від імені сили й забезпечував високу медійну присутність, що до певного моменту повністю влаштовувало керівництво.
Фінал виявився ще гострішим. Опинившись поза партійною обоймою, політик вирушив шукати нові контакти — цього разу в посольстві КНР. Ця активність не залишилася поза увагою контррозвідки: невдовзі Гончаренка «взяли на олівець» і завітали з обшуками в межах провадження, за даними джерел, пов’язаного з можливою державною зрадою.
Тепер перед «Європейською солідарністю» постає надзвичайно незручний виклик. Якщо розслідування підтвердить серйозність обвинувачень щодо колишнього соратника, суто формального виключення з лав партії 5 жовтня може виявитися недостатньо, аби зняти запитання щодо того, як подібні діячі роками залишалися ключовими спікерами опозиційного блоку, що може стати приводом для більшої кількості підозр для членів ЄС.
Шість відсотків і трибуна: як «Євросолідарність» компенсує брак голосів
Колись політична сила Петра Порошенка претендувала на лідерство в країні. Тепер її парламентські можливості значно скромніші. За оцінкою Руслана Стефанчука, фракція «Європейська солідарність» становить близько 6% складу Верховної Ради. З такими цифрами складно диктувати умови більшості. Зате можна заблокувати трибуну, розгорнути плакати й змусити парламент обговорювати не закони, а сам факт чергового блокування.
У лютому 2025 року після запровадження санкцій РНБО проти Порошенка депутати «ЄС» заблокували президію та ложу уряду. Пленарне засідання зірвалося, а парламентська боротьба за політичну позицію перетворилася на боротьбу за доступ до робочих місць у сесійній залі. У фракції говорили про політичні репресії, а Стефанчук відповідав, що зупиняти роботу єдиного законодавчого органу через позицію невеликої групи депутатів неприпустимо.
У листопаді 2025-го сценарій отримав продовження. На тлі корупційного скандалу «Європейська солідарність» вимагала відставки всього уряду й знову взялася за блокування трибуни. Здавалося б, вимога зрозуміла: якщо уряд несе політичну відповідальність, парламент має вирішувати його долю голосуванням. Але тут починається найцікавіше.
Коли на порядку денному опинилася відставка міністрів юстиції та енергетики, Порошенко заявив, що його фракція не підтримуватиме ці рішення. Тобто політична сила, яка вимагала відставки всього уряду, не захотіла підтримати відставку окремих міністрів, яких їй не вигідно усувати.
Особливо дивно така тактика виглядає під час повномасштабної війни, коли парламент має ухвалювати рішення, необхідні для оборони, економіки та міжнародної підтримки України.
У підсумку складається враження, що для «Європейської солідарності» блокування стало універсальним інструментом політичної комунікації: коли не вистачає голосів — можна заблокувати трибуну, коли потрібно заявити про переслідування — вийти з плакатами, а коли рішення не відповідає власній стратегії — відмовитися його підтримувати.
Подвійні стандарти Європейської солідарності
У жовтні 2021 року світ сколихнули Pandora Papers — масштабне журналістське розслідування про офшорні структури політиків, чиновників і бізнесменів. Над ним працювали понад 600 журналістів зі 117 країн. В Україні матеріали опрацювала команда «Слідство.Інфо», яка 3 жовтня оприлюднила фільм «Офшор 95». У центрі уваги опинилися Володимир Зеленський, його партнери по «Кварталу 95» та офшорні компанії, пов’язані з їхнім бізнесом. Журналісти досліджували, зокрема, можливі фінансові зв’язки з компаніями, пов’язаними з Ігорем Коломойським.
«Європейська солідарність» не забарилася: 11 жовтня партія повідомила про подання до Офісу генерального прокурора заяви щодо Pandora Papers. Представники політсили говорили про можливі злочини й вимагали перевірити викладені журналістами факти. Публічно це виглядало як принципова боротьба за прозорість влади.
Але в цій історії є один незручний нюанс: офшорна тема стосувалася не лише Зеленського.
Ще у 2016 році в центрі міжнародного розслідування Panama Papers опинився сам Петро Порошенко. Журналісти OCCRP повідомили про створення ним офшорної компанії Prime Asset Partners на Британських Віргінських островах уже після обрання президентом. Структура була пов’язана з його кондитерським бізнесом Roshen. Розслідувачі також звернули увагу на питання декларування активів і розбіжності між публічними поясненнями та документами. Порошенко і його представники пояснювали створення компаній підготовкою до передачі бізнесу в довірче управління та його можливого продажу.
І тут виникає питання до політичних стандартів «Європейської солідарності». Коли офшори фігурують у розслідуванні щодо Зеленського, партія йде до прокуратури й вимагає перевірок. Коли міжнародні журналісти досліджують офшорні структури, пов’язані з Порошенком, його прихильники наголошують на поясненнях щодо управління бізнесом.
То де ж послідовність? Якщо офшорні зв’язки політиків заслуговують на ретельну перевірку, цей принцип має діяти незалежно від прізвища та партійного прапора.
Свобода виїзду для обраних: турбота про права чи політичний розрахунок?
Окрема історія — ініціатива Петра Порошенка щодо розширення права на виїзд за кордон під час воєнного стану. Законодавча пропозиція стосувалася не лише народних депутатів, а й депутатів місцевих рад, державних службовців, суддів, прокурорів, представників громадських організацій та інших категорій громадян.
Окремо йшлося про можливість безперешкодного перетину кордону для військовозобов’язаних, які мають бронювання. Фактично дискусія вийшла далеко за межі особистої історії одного політика й торкнулася значно ширшого питання: чи повинні представники влади та політичного класу мати особливі можливості для виїзду з країни, поки для більшості чоловіків діють воєнні обмеження?
Критики ініціативи побачили в ній спробу розширити привілеї для політичних еліт у момент, коли суспільство живе в умовах війни, а мільйони українців змушені рахуватися з обмеженнями, небезпекою та постійною невизначеністю. Політичний експерт Володимир Олещук, зокрема, припускав, що за пропозицією можуть стояти цілком побутові мотиви — бажання політиків частіше бачитися з рідними або отримати можливість для відпочинку за кордоном. Інші коментатори висловлювали підозри, що службові відрядження могли використовуватися як привід для приватних поїздок.
Порошенко під санкціями, «Європейська солідарність» під тиском
13 лютого 2025 року Президент Володимир Зеленський увів у дію рішення Ради національної безпеки і оборони про санкції проти п’яти українських громадян — Петра Порошенка, Ігоря Коломойського, Костянтина Жеваго, Геннадія Боголюбова та Віктора Медведчука.
Санкції проти Петра Порошенка та рішення Верховного Суду залишити їх чинними поставили перед «Європейською солідарністю» незручне питання: чи є ця політична сила самостійною партією з власною стратегією та інституціями, чи її політичне майбутнє надто залежить від долі одного політика?
Для партії, яка позиціонує себе як проєвропейська опозиція та захисниця демократичних інституцій, справа її лідера стала перевіркою не лише судової системи, а й власної політичної зрілості.
Петро Порошенко залишається центральною фігурою «Європейської Солідарності». Його політичний досвід, впізнаваність і роль у формуванні партійного порядку денного є важливою частиною її публічного образу. Водночас така персоналізація створює очевидну вразливість: юридичні проблеми керівника перетворюються на проблему всієї політичної сили.
Санкції проти Порошенка стали показовим прикладом цього взаємозв’язку. Замість того щоб залишатися винятково справою про законність державних обмежень, конфлікт перетворився на центральну тему політичного протистояння між владою та опозицією.
Тут виникає запитання до самої партії: чи має вона достатньо сильні внутрішні механізми, щоб діяти незалежно від особистої долі свого лідера? Чи здатна запропонувати суспільству політичну програму, яка не зводиться до захисту Порошенка?
10 липня 2026 року Верховний Суд відмовив Порошенку в задоволенні позову щодо скасування санкцій. Рішення підтримали троє суддів із п’яти, двоє висловили окремі думки.
Для влади це рішення стало юридичним аргументом на користь збереження обмежень. Для Порошенка та його прихильників – приводом продовжувати оскарження й ставити питання про справедливість процедури.
Однак партії не варто підміняти політичну аргументацію твердженням, що будь-яке несприятливе рішення проти її лідера автоматично доводить політичне переслідування. Так само влада не може вважати сам факт судової відмови достатньою відповіддю на всі запитання щодо обґрунтованості санкцій.
Партія заявляє про необхідність незалежного судочинства, верховенства права та захисту демократичних інституцій. Але ці принципи мають діяти незалежно від того, чиї інтереси опинилися в центрі судового спору.
Якщо «Європейська солідарність» вимагає об’єктивної оцінки доказів у справі Порошенка, вона має бути готовою до такого самого стандарту щодо інших політиків — незалежно від їхньої партійної належності.
Судова справа Порошенка закономірно стала одним із напрямів політичної діяльності «Європейської солідарності». Проте для виборців важливо й інше: які рішення партія пропонує щодо оборони, економіки, боротьби з корупцією, відбудови країни та післявоєнних реформ?
Головне запитання до «Європейської солідарності» полягає не в тому, чи повинна вона захищати право Порошенка на справедливий суд. Вона повинна. Питання в іншому: чи здатна партія довести, що її політична цінність не вичерпується захистом Порошенка?
За що запровадили санкції проти Порошенка — і чому це стало проблемою для «Європейської солідарності»
13 лютого 2025 року Україна запровадила безстрокові санкції проти Петра Порошенка — п’ятого президента та лідера партії «Європейська солідарність». Офіційне рішення РНБО, введене в дію указом Володимира Зеленського, передбачало 17 видів обмежень, зокрема блокування активів, припинення торговельних операцій та обмеження фінансових операцій.
Конкретні причини щодо Порошенка медіа оприлюднили з посиланням на джерела в органах влади. Серед них називали три основні епізоди: так звану «вугільну справу», участь у підготовці Харківських угод і бізнесові зв’язки з Росією.
Перший епізод стосувався кримінального провадження, у якому Порошенку інкримінували державну зраду через сприяння закупівлі державним підприємством «Центренерго» вугілля з окупованих районів Донбасу. За версією слідства, ці дії відбувалися за участю Віктора Медведчука та були пов’язані з інтересами Росії.
Другим епізодом називали участь Порошенка в підготовці Харківських угод 2010 року, коли він обіймав посаду міністра закордонних справ за президентства Віктора Ющенка. Угоди, підписані вже президентом Віктором Януковичем, продовжили перебування Чорноморського флоту Росії в Криму.
Третім аргументом, за повідомленнями медіа, були бізнесові зв’язки з Росією, зокрема діяльність кондитерської фабрики Roshen у Липецьку та активи в Криму.
Важлива деталь: за повідомленнями журналістів, санкції проти Порошенка були внесені на розгляд за поданням Кабінету Міністрів, тоді як щодо інших осіб у цій групі санкцій ініціатором називали СБУ.
Для «Європейської солідарності» санкції стали серйозним політичним викликом: обмеження запровадили проти її лідера, а партія розцінила це як тиск на парламентську опозицію. 13 лютого 2025 року фракція заблокувала трибуну Верховної Ради, вимагаючи пояснень щодо рішення РНБО та позиції керівництва парламенту. Порошенко й однопартійці називали санкції політично мотивованими та заявляли про намір оскаржувати їх у суді. Отже, санкції стали для «Європейської солідарності» не лише юридичним питанням, а й центральною темою її політичної боротьби з владою.
Судова справа Порошенка закономірно стала одним із напрямів політичної діяльності «Європейської солідарності». Проте для виборців важливо й інше: які рішення партія пропонує щодо оборони, економіки, боротьби з корупцією, відбудови країни та післявоєнних реформ?
Головне запитання до «Європейської солідарності» полягає не в тому, чи повинна вона захищати право Порошенка на справедливий суд. Вона повинна. Питання в іншому: чи здатна партія довести, що її політична цінність не вичерпується захистом Порошенка?
Євро в назві, але не в голосуванні
Партія, яка має слово «європейська» в назві, мала б бути серед перших у черзі за євроінтеграційні законопроєкти. Але за дослідженням руху «ЧЕСНО» за липень 2024 року, за два роки повномасштабної війни депутати «Європейської солідарності» дали лише 45% голосів «за» такі законопроєкти. Це один із найнижчих показників у парламенті. Аналітики пояснюють його тим, що нардепи фракції були відсутні, утримувалися або просто не голосували.
Для порівняння: за даними того ж руху, у середньому фракції та групи Ради підтримували такі законопроєкти на 62%. Тобто «Євросолідарність» відстає від середнього рівня приблизно на 17 пунктів. Для сили, яка вважає євроінтеграцію своєю візитівкою, різниця промовиста.
Голоси, яких бракувало: як статистика Ради дійшла до регламентного комітету
Парламентська статистика рідко стає політичною сенсацією. Але в грудні 2024 року звичайна таблиця з розподілом голосів за фракціями запустила конфлікт, який за кілька тижнів дійшов до регламентного комітету й питання про відсторонення лідера опозиції від пленарних засідань.
Усе почалося з голосування щодо виведення народного депутата Юрія Бойка зі складу комітету. Рішення не набрало потрібної кількості голосів: за даними видання «Тексти», депутати дали лише 217 голосів, зокрема «Європейська солідарність» дала лише 17. Депутатка від «Слуги народу» Євгенія Кравчук виклала розбивку по фракціях, де, серед іншого, вказала, що «ЄС» дала 17 голосів, тобто 62,9% складу, а Порошенка в залі під час голосування не було, хоча раніше він брав участь у засіданні.
Для парламенту, де кожен голос на рахунку, така статистика стала звичайною інформацією. Проте реакція в опозиції була іншою. Депутат Микита Потураєв, який згодом ініціював відсторонення, розповів регламентному комітету, що наступного дня між ним і Порошенком стався конфлікт під час засідання 19 грудня 2024 року. За його словами, Порошенко сприйняв розмову дуже емоційно.
30 січня 2025 року регламентний комітет проголосував за рекомендацію відсторонити Порошенка від пленарних засідань на пів року. Остаточне рішення, як наголосив голова комітету, мала ухвалювати Рада. У «Європейській солідарності» назвали це політичним тиском: депутат від фракції Олег Синютка заявив, що влада насправді хоче позбавити лідера опозиції можливості брати участь у засіданнях. Сам Порошенко заявив, що не збирається миритися з поведінкою монобільшості.
Окремо в цій історії виглядає питання про дисципліну голосування. Фракція, яка роками критикує владу за недостатню відповідальність, сама опинилася серед тих, чия відсутність у залі дала привід для сварки. Не варто забувати й про ще один епізод: у березні 2024 року депутатка Василевська-Смаглюк розповідала про конфлікт із Порошенком і його охороною після суперечки про те, чому опозиційні лідери не повертаються до зали голосувати.
Обіцянка про оборонку, яка дочекалася законопроєкту майже за сім років
Партія, яка роками подає себе захисницею армії та оборонної промисловості, має в архіві документ, що ставить незручні запитання. Передвиборчу програму «Європейської солідарності» зареєстрували в ЦВК 24 червня 2019 року з обіцянкою сприяти розвитку оборонно-промислового комплексу. Проєкт «Слово і діло» у базі обіцянок політиків зазначає, що після 29 серпня 2019 року Петро Порошенко не зареєстрував жодного власного законопроєкту, який безпосередньо стосувався б розвитку ОПК. Так було до травня 2026 року.
Лише тоді група депутатів фракції зареєструвала проєкт змін до державного бюджету-2026 щодо збільшення фінансування сектору безпеки й оборони (№15224-4). За даними того ж проєкту, станом на вересень 2026 року документ ще розглядали: фракція віддала за нього 21 голос, а Порошенко проголосував «за».
Тут виникає запитання, на яке партії варто відповісти. Якщо оборона справді була пріоритетом, чому перший такий крок з’явився на сьомий рік каденції й після понад чотирьох років повномасштабної війни? Обіцянка в програмі й практика в залі не зобов’язані збігатися, але виборці мають право питати, скільки часу їм доведеться чекати.
Партія в трійці лідерів, але лідер із найнижчою довірою
Парадокс цієї політичної сили в тому, що її позиції в рейтингах не такі погані, як її репутація. За опитуванням «Соціополіс» у другій половині вересня 2026 року за «Європейську солідарність» проголосували б 11,1% усіх опитаних і 13,5% тих, хто вже визначився. Це близько до потенційної партії Залужного (16,0%) та партії Зеленського (13,9%).
Але є друга цифра, яка сильно відрізняється. Згідно з травневим опитуванням КМІС, Петру Порошенку довіряють 26%, а не довіряють 71%, баланс складає мінус 45%. У липневому дослідженні КМІС, за повідомленням Focus, найнижчий показник довіри серед опитаних громадських діячів знову мав саме Порошенко.
Якщо подивитися на всі описані сюжети разом, вони виявляються різними гранями однієї проблеми. Фракція, яка становить лише невелику частку парламенту, не може диктувати умови більшості й тому підсилює голос блокуванням трибуни. Партія, що називає себе проєвропейською, вибірково підтримує євроінтеграційні закони. Сила, яка вимагає від влади прозорості, сама має незручні питання щодо офшорів, санкцій і привілеїв для політичної еліти. І в усіх цих епізодах центральною фігурою залишається один політик.
Тому головне запитання до «Європейської солідарності» не в тому, чи здатна вона заблокувати трибуну чи подати заяву до прокуратури. Воно в тому, чи здатна вона запропонувати виборцям політику, яка не зводиться до персони її лідера.
