Чинні валютні обмеження Національного банку України можуть створювати парадоксальну ситуацію: компанії, які зберігають власників і центр ухвалення рішень в Україні, мають менше можливостей для міжнародної експансії, ніж бізнес із зареєстрованою за кордоном холдинговою структурою. Таку проблему порушує аналіз українського валютного регулювання, де пропонується дозволити контрольовані закордонні інвестиції за рахунок власної валютної виручки підприємств.
Жорсткі валютні правила НБУ були запроваджені на початку повномасштабної війни як антикризовий захід для захисту резервів і фінансової стабільності. Постанова Правління НБУ №18 від 24 лютого 2022 року визначила систему обмежень на транскордонні операції, яка згодом неодноразово змінювалася та доповнювалася винятками. Сам регулятор наголошує, що валютна лібералізація має відбуватися поступово з урахуванням ситуації на фінансовому ринку.
Проблема, яку критикують представники бізнесу, полягає у різниці між українською компанією та аналогічним підприємством, власником якого є іноземний холдинг.
Наприклад, український виробник може мати валютну виручку та хотіти інвестувати 300 тисяч євро у склад, сервісний центр або торговельну компанію в Європі. Однак саме переказ власних коштів для такої інвестиції залишається суттєво обмеженим. Водночас компанія з іноземною материнською структурою може використовувати механізми виплати дивідендів або інше доступне фінансування для подальшого інвестування за межами України.
У такій конструкції різниця виникає не через діяльність підприємств, кількість працівників чи сплачені податки, а через структуру власності.
НБУ поступово послаблює правила, але не відкриває інвестиції
Національний банк протягом останніх років поступово розширював перелік дозволених валютних операцій. Зокрема, регулятор запроваджував механізми, які дають бізнесу можливість проводити окремі транскордонні операції залежно від походження коштів та конкретної мети платежу. У 2026 році НБУ продовжив пом’якшення валютних правил, залишаючи при цьому загальну модель контрольованого руху капіталу.
Водночас сама можливість українського бізнесу інвестувати за кордон для створення експортної інфраструктури залишається окремим питанням валютної лібералізації.
Критики нинішньої моделі наголошують: не кожен переказ коштів за кордон є «втечею капіталу». Придбання нерухомості для власників або іноземних фінансових активів справді може створювати тиск на валютний ринок. Однак інвестиція у склад, сервісний центр, логістику, сертифікацію чи дистрибуцію української продукції має іншу економічну мету – збільшити майбутню виручку та присутність компанії на зовнішніх ринках.
Саме тому пропонується створити окремий «ліміт міжнародної експансії» для українських підприємств. Його суть – дозволити інвестувати за кордон лише власну валюту, яка вже надійшла на рахунки компанії в Україні. Серед запропонованих критеріїв – ліміт до 1 млн євро на рік або 10% валютної виручки за попередні 12 місяців.
Кошти при цьому пропонується дозволяти лише для чітко визначених бізнес-цілей, а операції вимагати підтвердження банком. Житлова нерухомість, портфельні активи та непрозоре фінансування пов’язаних компаній мають залишатися забороненими.
Такий підхід, на думку авторів пропозиції, міг би прибрати парадокс, за якого українському бізнесу іноді вигідніше мати власника за кордоном. Закон України «Про валюту і валютні операції» закріплює свободу валютних операцій як загальний принцип, а валютні обмеження мають бути обґрунтованими та пропорційними визначеним цілям.
Таким чином, питання полягає не у повному відкритті руху капіталу під час війни, а у створенні контрольованого механізму, який дозволить українським компаніям розширювати експорт без створення додаткового попиту на валюту. Інакше обмеження, покликані захищати економіку, потенційно можуть стимулювати бізнес переносити власність за кордон.
